Дюки Микола та Марія

Микола та Марія Дюки з трьома маленькими дітьми проживали в с. Унів на Львівщині. Чоловік учителював у сільській школі. Власної оселі родина не мала, тож тулилася в одній із кімнаток навчального закладу. Під час Голокосту Микола Дюк облаштував на шкільному горищі сховок для п’ятьох євреїв із містечка Золочів.

«Батько був людиною інтелігентною і чесною. Він не зміг би залишити в біді родину свого товариша. Батько розумів, що ризикує і що порятунок п’ятьох може закінчитися загибеллю десятьох. Можливо, допомогло те, що він добре володів німецькою мовою, яку викладав. Коли в селі з’являлися німці, то траплялися різні ситуації, і він умів їх вирішити». Зі спогадів Ігора Дюка, сина Праведників народів світу

Євреї Сафрани до початку Другої світової війни проживали в просторій квартирі в м. Золочів. Доки Клара навчала дітей у місцевій школі, Гілель , інженер за фахом, прокладав дороги й мости. На початку 1942 р. подружжя з синочком Роальдом опинилось у трудовому таборі в с. Ляцьке. Гілель, як дорожній інженер, мав змогу виходити за межі табору. Скориставшись такою перевагою, він домовився зі своїм давнім приятелем Миколою Дюком про порятунок дружини та сина. Сафрани чекали слушної нагоди для втечі. У січні 1943 р. Клара з Роальдом та її брат Самуїл із дружиною Жозефіною змогли дістатись до с. Унів, де їх зустріло подружжя Дюків. Згодом до них приєднався ще один Кларин брат – Фрідріх Розен.

«Мені було п’ять з половиною років, коли я піднявся на горище школи, і сім, коли спустився. Мені не дозволяли вдень ходити на частину горища, яка була над класами, аби ніхто не почув моїх кроків. Я пам’ятаю, як дивився на дітей, які гралися на шкільному дворі під час перерви. Вони були вільні. Я їм заздрив, бо не міг вийти». Зі спогадів Роальда Гофмана (Сафрана)

На шкільному горищі було багато книжок. Маленький Роальд розглядав картинки й разом із мамою мріяв про майбутні подорожі, пригоди та нове життя.

«Я пам’ятаю, ми сиділи біля вікна й читали. Розглядали старі підручники з географії. І моя мама постійно вигадувала ігри. Я пам’ятаю, вона мені казала: "Як ти проїхав би із Золочева до Сан-Франциско?". Я казав, що сів би на потяг у Золочеві, доїхав до Львова, потім іще на одному потязі – до Варшави, до Гданська, а на судні – до Сан-Франциско. І я мав назвати кожне море, через яке ми пропливали. І це був час учитися читати». Зі спогадів Роальда Гофмана (Сафрана)

Коли ставало холодно, втікачі перебиралася в комірчину. Пізніше, Микола викопав у кімнаті яму, де поміщалося п’ять осіб, накривав її дошками і ставив шафу. Так 15 місяців подружжя Дюків, зберігаючи таємницю, переховувало євреїв. Миколі та Марії довелося втішати Клару після звістки про загибель чоловіка. Гілеля Сафрана, який залишився в таборі, німці розстріляли як організатора масової втечі в’язнів.

Улітку 1944 р. радянські війська витіснили нацистів із Львівщини. Микола допоміг Кларі із сином перебратися до м. Золочів. Уже наступного року жінка переїхала до м. Краків. У таборі для переміщених осіб познайомилася з Паулем Гофманом, який пережив Голокост і теж утратив дружину. Молоді люди побралися, а Пауль усиновив Роальда. Гофмани стали біженцями, проживали в таборах Польщі, Чехословаччини, Австрії та Німеччини. У 1949 р. отримали дозвіл емігрувати до США. Роальдові тоді було вже 11 років, він володів п’ятьма мовами й почав вивчати шосту – англійську. Пізніше закінчив Колумбійський університет, захистився в Гарварді, став ученим-хіміком, почесним професором Корнельського університету в США. У 1981 р. отримав Нобелівську премію з хімії. Роальд Гофман відомий також як письменник, поет, драматург та філософ. Написана професором п’єса «У нас є щось, що вам належить» розкриває зв’язок з Україною, розказує про його дитинство та події, що сталися з родиною в 1943 р.

Гофмани та Дюки відновили спілкування в 1954 р. Клара й Роальд листувалися з Миколою та Марією, а після їхньої смерті з дітьми – Ігорем і Любою. Лише у 2006 р. Роальду вдалося побувати в Україні, відвідати м. Золочів та с. Унів, піднятися на рятівне горище старої школи, поспілкуватися наживо з нащадками своїх рятівників:

«Я дуже щасливий, що народився в Україні. У мене вдала кар’єра. У мене чудова родина. І я безмежно вдячний родині Дюків. Мене тут не було б, якби не самовідданий учинок Миколи та Марії Дюків».

У 2007 р. Яд Вашем визнав Миколу та Марію Дюків Праведниками народів світу.